Софія Тобілевич відома не тільки як дружина Івана Карпенка-Карого, а й талановита хористка акторка та збирачка народної творчості. Жінка є уродженкою Вінниччини, але через скрутне матеріальне становище та бажання будувати успішну кар’єру вона була вимушена покинути рідну домівку в ранньому віці. Далі на vinnytski.info.
Дитинство та ранні роки акторки
Софія Дитківська народилась 3 жовтня 1860 року у селі Новоселиця Браїлівської волості Вінницького повіту (нині Жмеринський район Вінницької області). В дитинстві рідні лагідно кликали дівчинку Зосею. Її Батько Віталій Дитківський був шляхтичем із села Недашок Овруцького повіту Волинської губернії, мати Анеля була небогою Зигмунта Сераковського, лісничого графа Потоцького. Коли Софійці виповнилось три роки батько загинув, залишивши її з матір’ю та сестрою Юлею. Та невдовзі Анеля вдруге вийшла заміж за шляхтича Йосипа Пілецького, від якого народила ще двоє дітей.
Вихованням майбутньої актриси займалась матір та її помічниця Явдоха, яка зростала в родині Анелі, коли залишилась сиротою. Кожна з жінок більше надихала працювати на своєму прикладі, аніж умовляннями. Та саме любов до праці допомагала Софії у найважчі моменти її життя.
Важкі часи у родині настали, коли вітчима заарештували за участь у визвольному русі, зокрема у Січневому повстанні польської шляхти 1863 році. Після звільнення Йосип став зовсім іншою людиною, почав поводити себе агресивно до рідних, особливо до Софії та Юлі, оскільки дівчата були йому не рідними. В результаті він вигнав сестер з дому. Тоді Софія стала працювати нянею в місцевих заможних родинах, аби мати змогу заробляти хоча б на харчування. В одній з таких родин Софія потоваришувала із Броніславою Сидорович, яка стала навчати дівчину, що дозволило невдовзі залишити роботу нянею та почати вчителювати.
Переїзд до Києва
У 1880-х роках Софія переїхала до Києва разом із сім’єю, в якої працювала вчителькою. Скоро учні виросли та вона залишилась без роботи у чужому місті. Намагалась влаштуватись вчителькою до однієї з місцевих шкіл, проте без документа про закінчення навчального закладу Софію нікуди не хотіли брати. В надії зверталась до канцелярій, щоб знайти якісь переписи паперів, натомість отримувала від канцеляристів запрошення разом провести вечір. Тоді, навчена працювати руками, дівчина вирішила піти у наймички, але господині, що шукали працівниць, навіть не звертали на неї уваги. Вони бачили її білі ручки та більше сприймали за панянку, ніж служницю.
Ледь не стала коханкою за гроші
Одного разу Софія зустріла крамарку, яка сказала, що має для дівчини роботу, завдяки якій вона зможе гарно одягатись, жити в достатку й навіть сама зможе найняти власних служниць. Як з’ясувалась натомість Софія мала б стати коханкою якогось багатія. З жахом вона вибігла з крамниці та вже вирішила, що нема іншого виходу як піти та втопитись у Дніпрі.
Стоячи на березі річки, Софія почала співати про тяжку долю сироти. Пісня трохи заспокоїла дівчину, та дала сили на ще одну, а потім ще одну. Раптом до неї звернувся чоловік, якого зачарував голос Софії. Як виявилось, цим чоловіком був Микола Лисенко. Розповівши йому про свою тяжку долю, він пообіцяв дівчині допомогу та познайомив з кількома корисними товаришами. Так Зося потрапила до хору Миколи Старицького при його власній театральній трупі.
Зустріч з корифеєм українського театру
У 1883 році Софія разом з театром вирушила на гастролі до Єлисаветграда. Згодом до трупи приєднався під сценічним псевдонім Іван Карпенко-Карий український письменник Іван Карпович Тобілевич. Тоді Зося не тільки близько почала спілкуватись з Іваном Тобілевичем, а й неодноразово зізнавалась чоловікові у своїх почуттях.
На той час Софії виповнилось 25 років, а Івану — 40 та він вже був вдівцем. Через різницю у віці письменник відмовив Софії у коханні, проте дівчину це не зупинило. У 1884 році Івану Тобілевичу заборонили повертатись в Україну чи жити у будь-якому великому місті тодішньої Російської імперії. Тоді заради коханого Софія покинула театральну трупу, переїхавши до Хутору Надія. 23 січня 1885 року в Олександро-Невській церкві пара повінчалася. Іван Тобілевич тоді ж удочерив дворічну позашлюбну дитину Софії, яку, за деякими переказами, вона мала внаслідок зґвалтування. Але до шлюбу пара всіляко приховувала цей факт.
Повернення на сцену
За чотири роки подружжя Тобілевичів змогло повернутись до улюбленої справи, оскільки з Івана Карпенка-Карого зняли поліційний нагляд. Софія увійшла до складу театральної трупи під спільним керівництвом Миколи Садовського. З 1890 до 1907 року виступала у трупі під спільним керівництвом Панаса Саксаганського та її чоловіка Івана.
Театральна трупа Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого
Софія Тобілевич найбільше запам’яталась у ролі Терпелихи з “Наталки-Полтавки” Івана Котляревського, баби Бушлі з “Чумаків” Івана Тобілевича і Лимерихи з “Лимарівні” Панаса Мирного.
У 1908 році Софія Тобілевич долучилась до київського театру Миколи Садовського, що став першим стаціонарним українським театром. Першою роллю у театрі стала дружина городничого Анна Андріївна в “Ревізорі” за Миколою Гоголем.
У 1920-1921 роках виступала у Новому драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Гната Юри у Черкасах, гастролювала разом з Миколою Садовським та Панасом Саксаганським різними містами до 1930 року. У 1935 році залишила сцену у віці 75 років.
Займалась не тільки акторством
Ще з юних років, коли починала працювати у хорі, Софія також зацікавилась народною творчістю. У 1883 році до Києва приїхав польський збирач фольклору Чеслав Нейман, аби зібрати матеріал для серійних видань Краківської академії наук. Тоді Микола Лисенко порекомендував звернутись до Софії, яка б допомогла не тільки зібрати пісні, вірші, приказки, легенди, а й записати польською транскрипцією українську мову. Завдяки спільній праці у 1884 році вийшли “Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрані З.Д. Опрацьовані Ч. Нейманом”. Відтоді Зося активно почала самостійно активно вивчати та записувати народну творчість в селі Кардашева, що розташовувалось близько Хутору Надія, у місті Погребище, а також на території Чернігівщини, Полтавщини, Херсонщини, Київщини, Галичини. Всі матеріали були видані у збірці “Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич” у 1982 році.
Коли Іван Карпенко-Карий помер у вересні 1907 року, Софія захотіла навіки зберегти пам’ять про чоловіка та одразу вирішила записати спогади про його життя. В результаті у 1945 році була видана книжка під назвою “Життя Івана Тобілевича”.
Крім того, Софія Тобілевич писала та друкувала окремі статті про життя та діяльність М.Кропивницького, М.Старицького, П.Саксаганського, М.Заньковецької, І.Тобілевича, М.Садовського, М. Садовської-Барілотті. У 1947 році у світ вийшла збірка “Корифеї українського театру. Портрети. Спогади”. Та основною справою життя Софії Тобілевич стала книга “Мої стежки і зустрічі”, де зображується дитинство, юні роки з усіма негараздами, які довелось пережити Софії, зустріч з коханим чоловіком та акторська діяльність. Збірка була видана посмертно у 1957 році.