Вона народилась у Львові, але з 1984 року була тісно пов’язана з Вінницьким музично-драматичним театром імені Садовського. Це акторка Людмила Михайлівна Мамикіна, чиє життя було наповнене гастролями, а кількість зіграних ролей вимірюється сотнями. На жаль, життя артистки обірвалося у 2021 році, тож послужний список уже не поповниться. Але її багатий творчий доробок залишиться в історії. Дізнатись більше можна просто зараз на сайті vinnytski.info.
Основне про біографію
Народилась Людмила Мамикіна в 1947 році. У Львові прожила лише 4 роки, а тоді родина переїхала у Вінницю. Ще деякий час заради навчання і роботи акторка була в інших містах:
- У 1965 році – закінчила театральну студію імені Герцена в Тюмені.
- До 1972 року була в Харкові, де навчалась у інституті мистецтв імені Котляревського, який закінчила з червоним дипломом.
- З 1972 по 1984 роки працювала в Сумах у Театрі драми й музичної комедії імені Щепкіна.
А вже після цього Людмила повернулась у Вінницю, щоб надовго пов’язати своє життя з Театром імені Садовського. Також вона працювала режисером-постановником (“Без надії сподіваюсь” за твором Лесі Українки). А ще викладала сценічну мову на театральному відділі Вінницького училища культури та мистецтв ім. Леонтовича.
Знайомство з театром
Познайомитись із театром Людмилі довелося в чотири роки. Тоді тато на руках приніс її туди, щоб відкрити дівчинці новий світ. І хоч на виставу вони спізнилися, з того часу дитяча уява була під враженням цього неймовірного дива з його персонажами та захопливими сюжетами.
Далі дівчинка почала торувати свій шлях у шоу-бізнес, розважаючи місцеву публіку, зокрема дідусів і бабусь із сусідніх домів. Наприклад, вона могла стати посередині двору й заспівати відому пісню на кшталт “Каким ты был, таким ты и остался”. А далі Людмила стала займатися художньою самодіяльністю, думаючи, щоправда, що це лише хобі, а насправді вона хотіла стати хірургом.
Проте в 10 класі все змінилося, коли проходив вечір на честь Тараса Шевченка. У школі вирішили поставити спектакль за твором Кобзаря “Відьма”, а на роль головної героїні запросили якраз Мамикіну. постановка сподобалась школярам, викладачам і навіть пішла на конкурс для театральних колективів. Там дівчина познайомилась із Галиною Колодій, яка мала акторський досвід, а тоді працювала ведучою в радіотеатрі. І та за рік зуміла так заразити театром, що потім уже не могла відмовити, пояснюючи, що там маленька зарплата та постійні роз’їзди.
Батьки очікували, що донька вступить до медичного інституту, але та, хоча дійсно зайшла туди подавати документи, раптово передумала. Розвернулась і пішла. Батьки все зрозуміли згодом і прийняли вибір. Далі вже було навчання в Тюмені й Харкові, здобуття досвіду в Сумах і повернення у Вінницю через три роки після отримання в 1981-му звання заслуженої артистки УРСР.
Ролі, досягнення
Роботи для здібної артистки було дуже багато. Вона грала в Сумах і головні ролі, їздила на гастролі, при цьому виховуючи двох синів. А в 1984 році повернулась у Вінницю до Верещагіна, з яким раніше співпрацювала. “А ти ще граєш молодих?” – спитав він. Людмила Михайлівна відповіла “так” і отримала запрошення у Вінницький музично-драматичний театр імені Садовського.
Однією з найбільш важливих своїх робіт акторка вважає роль Аксіньї в “Тихому Доні”. Пізніше були ще цікавіші ролі: “Я б тобі небо прихилив” за п’єсою “Безталанна” Карпенка-Карого (роль свекрухи Ганни), “Маруся Чурай” Ліни Костенко (Чураїха), “Дядя Ваня” Чехова (няня), “Дім Бернарди Альби” Федеріко Гарсії Лорки (Пруденсія).
Цікаво, що критики часто відзначали в п’єсах саме гру Людмили Михайлівни. Ось один приклад. На 33 каналі виходить замітка, де зазначається, що постановка “Я б тобі небо прихилив” занадто скорочена порівняно з оригіналом, що фраза, зафіксована в назві, яка лунає з уст не найголовнішого персонажа не розкривається далі… Але про героїню Мамикіної звучать лише захоплені відгуки.
Відзначається що персонаж наділений сатиричними барвами, психологічними відтінками. У грі є купа нюансів, які збагачують виставу: зітхання, паузи, які інтригують і змушують затамувати подих в очікуванні: що ж буде далі? Також відзначається “стіна плачу”, яка знаходить жвавий відгук в серцях глядачів. До речі, як повідомляє інше джерело, Людмила приділяла багато уваги сценічній мові, яка є головним засобом вираження майстерності актора. Також вона могла збагачувати роль діалектними особливостями. Тому була здатна грамотно викладати сценічну мову студентам.
Зарплата в радянському шоу-бізнесі
У розмові з кореспондентом видання “20minut” Людмила Мамикіна розповіла про те, скільки отримували працівники радянського театру. Перша її зарплата становила 85 рублів, а з вирахуванням податків – 72 рублі. Коли ж акторку лише прийняли в допоміжний склад,то винагорода взагалі становила 60 рублів. Для порівняння: Ленінська стипендія в інституті – 100 руб., зарплата прибиральниці в театрі – 70. “Менше, ніж у нас, зарплати не було ні в кого”, – весело розповідала Людмила Михайлівна в інтерв’ю. От вам і “престижна” професія!
Але такій ситуації є прозаїчне пояснення: у радянський час цінувалися більше робочі професії, а до фаху актора ставилися скептично, бо він не виробляє того, чого можна торкнутися руками. Тому тодішній шоу-бізнес тримався на ентузіазмі. Та все ж Вінницька акторка жила своєю справою. Вона навіть могла втекти з лікарні, щоб зіграти в постанові.
“Театр — це коли є дія, глядачеві цікаво, але коли глядачі починають дивитися в телефони, то винні не вони, а ми, актори, бо не знайшли способу, як їх зацікавити. З іншого боку, не потрібно йти на поводу в глядача, його потрібно трохи тягнути за собою”, – казала Мамикіна у 2017 році.